Софія Василівна Ковалевська народилася, як гласить перший за 1850 рік запис у метричній книзі Знаменської церкви в Москві, «3 генваря, 17 — крещена; родители ее — артиллерии полковник Василий Васильевич, сын Круковской, и законная жена его Елизавета Федоровна; муж православного вероисповедания, і жена лютеранского» і, за власним зізнанням, «получила в наследство страсть к науке от предка венгерского короля Матиаша Корвина; любовь к математике, музыке и поэзии от деда матери с отцовской стороны — астронома Фридриха — Теодора фон Шуберта; личную любовь к свободе – от Польши; от цыганки прабабки — любовь к бродяжничеству и неумение подчиняться принятым обычаям; остальное — от России», маючи зокрема, як встановила Н. Полонська-Василенко, ще й переплетіння полтавських родинних коренів з Лесею (Косач) Українкою.

1858 року сім'я, тоді вже генеральська, оселяється у своєму «дворянському гнізді», в деталях змальованого нею в «Воспоминаниях детства» (1889) — білоруському Палибіно, поблизу литовського кордону у Вітербській губернії, «известной своими огромньми лесами и большим количеством крупных, красивых озер». Там «тяжелая, ревнивая, взыскательная и без всякой нежности гувернантка-англичанка мисс Маргарита Смит» встановила для Соні суворий режим. «На дворе только начинало светать, и первые бледные лучи холодного зимнего утра, смешиваясь с желтоватым светом стеариновой свечи, придают всему какой-то мертвенный, неестественный вид, а безжалостная рука уже стягивает одеяло. Есть ли что-нибудь неприятнее на свете, как вставать при свечах! И каждое утро — обливание холодной водой. Одна секунда резкого, дух захватывающего холода, потом точно кипяток прольется по жилам, а затем во всем теле остаетея удивительно приятное ощущение необыкновенной живучести и упругости».

Але ж були там і задушевні бесіди з обожнюваним дядечком Петром, батьковим старшим братом — найдобрішим стареньким, від якого «услышала в первый раз и о квадратуре круга, и об асимптотах, к которым кривая постоянно приближается, никогда их не достигая, о многих других вещах, смысла которых, разумеется, понять еще не могла, но которые действовали на фантазию, внушая благоговение к математике как к науке высшей и таинственной, откривающей перед посвященными в нее новый чудесний мир, недоступный простым смертным». Їхній домашній учитель — Йосип Малевич, за спогадами 1890 року, побачив «в карих глазах восьмилетней девочки восприимчивий ум и душевную доброту, редкое внимание и совершенную покладливость», тож коли «прошли три-четыре года всегда успешных занятий», подарував їй двохтомний курс елементарних арифметики й алгебри Луї Бурдона для Паризького університету, який вона, «идя спать, клала под подушку и затем, когда все засипали, при тусклом свете лампады или ночника читала по целым ночам».

Щаслива необхідність змусила якось обклеїти дитячу кімнату «листами литографированннх лекций академика Остроградского о дифференциальном и интегральном исчислении, приобретенннми отцом в молодости». Тепер же одинадцятирічну Соню «забавляло разглядывать эти пожелтевшие от времени листы, все испещренные какими-то иероглифами, смисл которых совершенно ускользал, но которые, чувствовалось, должны были означать что-нибудь умное и интересное...»

А ще, коли «сосед по ймению, профессор Морского корпуса в Петербурге Николай Тиртов привез как-то свой элементарный учебник физики, пробовала читать эту книгу, но к своєму огорчению в отделе об оптике встретила тригонометрические формули и попиталась обьяснить себе их сама, при этом пошла историческим путем — вместе синуса брала хорду». Дізнавшись про такі дії шістнадцятирічної Софії, автор порівняв її з Паскалем, який в дитинстві теж самотужки вивів теореми евклідової геометрії, і переконав генерала в необхідності вчити дочку «самим серьезным образом», порекомендувавши уроки у свого учня Олександра Страннолюбського, де Соня сприйняла також пораду: «Будьте всегда логичны — и ви будете непобедимы!» Далі требі було вже вириватися з-під батьківського крила.

Допомогти згодився Володимир Ковалевський, майбутній палеонтолог і батько єдиної її дитини. «Несмотря на свои восемнадцать воробышек мой, — пише він брату про маленьку зростом обраницю, - образована великолепно, знает все язики, как свой собственный, и занимается главным образом математикой, работает, как муравей, с утра до ночи, и при всем том жива, мила и очень хороша собой». Сама ж вона, коли набридне щоразу крастись до медико-хірургічної академії в Петербурзі чи до німецького університету в Гейдельберзі, запрагне Карла Вейєрштрасса й 3 жовтня 1870 року в Берліні «скромно й не без хвилювання, як скаже Густав Міттаг-Леффлер — його учень, наблизиться до людини, що була в її очах найбільшим ученим епохи», й таки переконає «аналитика с берегов Шпрее», який завжди противився вищій жіночій освіті, їй одній давати приватні уроки. Тоді ніхто ще не знав, якою благодатною для обох виявиться ця співпраця. «Ентузіазм і повна фантазії душа» Ковалевської Вейєрштрасса, за його власним спостереженням, «збуджували й освіжали». Вона ж змогла підготувати аж три наукові праці: «Зведення деякого класу абелевих інтегралів третього рангу до інтегралів еліптичних», «До теорії диференціальних рівнянь у частинних похідних» та «Доповнення й зауваження до до¬слідження Лапласа про форму кільця Сатурна», за що Геттінгенський університет ухвалив надати їй (1874) без екзамену й диспуту, заочно, ступінь доктора філософії «з найвищою відзнакою» й магістра художніх мистецтв. Цього, проте, виявилось замало для омріяної роботи в тодішній Росії, де був «доступ на кафедры в университетах совсем закрыт для женщин, каковы бы ни были их способности и познания». Прихистив тільки в Швеції Міттаг-Леффлер, де «принцесса математики» стала в новому Стокгольмському університеті першою у світі жінкою-професором (1884) й зуміла, «преодолев все страхи и сомнения», полонити «математичну русалку» — задачу про обертання твердого тіла навколо нерухомої точки, прислужившись теорії гіроскопів в артилерії, авіації та судноплавстві, тож зашифрований девізом «Кажи, що знаєш, роби, що зобов'язаний, будь, що буде», її «визначний труд, який містить відкриття нового випадку й ознаку розуму великої винахідливості» (П'єр Жансен), отримує від Паризької АН (1888) збільшену з трьох до п'яти тисяч франків премію нотаріуса Бордена, а 1889 року, ще й від Шведської АН 150 крон премії короля Оскара. І закордон Ковалевську «осыпает почестями»: шведи називають її «Мікеланджело розмови», а французи — «офіцер освіти»; «повною очарування особистістю» Леопольд Кронекер, «многоумной нимфой Эгерней» Семен Цвєт; сонет про «небесну музу, яка сяє над озером Мелар» пише Джеймс Сільвестр... Нарешті й Російська АН обирає її своїм членом-кореспондентом (1889), «допустив этим нововведение, которому не было до сих пор прецедента» (Пафнутій Чебишов). Поемою називав біографіїю Ковалевської Генріх Ібсен, та вона й сама, підсумовуючи, знайшла там «слишком много счастья», адже були в ній ще й чергування в госпіталях Монмартра під канонаду версальців, що облягли Паризьку Комуну; були приклади Чарльза Дарвіна й практикум з фізіології в Івана Сеченова; були феміністичні диспути з Гербертом Спенсером у Джорджа Еліота; були поезія, яку хвалив Федір Достоєвський, і нариси під псевдо Нірон; «батько російської авіації» Микола Жуковський цінив її результати як «ценный вклад в науку», а Шарль Ерміт як «стимул руху за наукову освіту жінок»; були й ковзани Леффлерів на королівському катку й лижі Фритьофа Нансена, який збирався до духів льодових людей Гренландії; «под кустом стыдливо заслонялся листом» (Іван Тургенєв) її улюбленець, гордий і цнотливий «свежий белый ландыш серебристый, росой обрызганный душистой» (Михайло Лєрмонтов); був і другий в її житті Ковалевський, який побачив таки в ній «союзницу юной России»...

Софія Ковалевська померла внаслідок застуди в Стокгольмі 10 лютого (29 січня) 1891 року. її могила, на яку від Вейєрштрасса ліг вінок з білих лілей — квіток русалок — на Новому кладовищі, що на схилі пагорба Ландхаген, у 1896 році на кошти, зібрані по підписці Комітетом Вищих жіночих курсів, там споруджено пам'ятник (архітектор Н. Султанові виготовлений з чорного фінляндського граніту, — на гребені піднятої хвилі, що з уламків шаруватого граніту, постав чорний мармуровий хрест, біля підніжжя якого на дошці з чорного мармуру написано в'яззю: «Профессору математики С. В. Ковалевськой, род. 3.1.1850 — 29.1.1891. Ее русские друзья и почитатели». Скульптура Ковалевської височить перед університетом ім. Ломоносова в Москві, її ім'я увіковічено також на «Полной карте Луны» (Москва, 1979, квадрат Е-5) і на поштовій марці Радянського Союзу. Найповнішу її наукову біографію написала Пелагея Кочина (1981), драму про неї — Брати Тур, роман — С. Штрайх; навчальні кіно- і діафільми створила Л. Воронцова (1960), а трисерійний телефільм (1985) — режисер А. Шахмалієва (у головній ролі — молода Олена Сафонова)...