Клод Моне (1452-1519)
Видатний французький живописець. Один з основоположників імпресіонізму. Пройде багато років, перш ніж Клод Моне зможе написати цей лист: "Сьогодні більш ніж коли-небудь, я бачу, наскільки протиприродний той незаслужений успіх, що випав на мою долю. Я завжди прагнув досягти кращого, але вік і невдачі виснажили мої сили. Не сумніваюся, що ви знайдете мої полотна досконалими. Я знаю, коли я їх виставлю, вони принесуть мені великий успіх, але мені це байдуже, оскільки сам я вважаю їх поганими..." Оскар Клод Моне народився 14 листопада 1840 року в Парижі. Коли хлопчику виповнилося п'ять років, родина переїхала в Нормандію, у Гавр. Батько хотів, щоб Клод став бакалійником і приєднався до сімейного бізнесу, але син із дитинства захоплювався образотворчим мистецтвом, зокрема, із задоволенням малював карикатури. На морському узбережжі Нормандії Моне зустрів Ежена Будена, відомого пейзажиста й одного із провісників імпресіонізму. Буден показав юному художнику деякі прийоми мальовничої роботи з натури.				Автопортрет 1886
Друзі Позбавлений матеріальної підтримки рідних, в 1860 році Моне змушений іти до армії. Він потрапив в Алжир, але з призначеного семирічного строку відбув там лише два роки - юнак занедужав тифом, і втручання тіточки допомогло художнику демобілізуватися. Клод вступив в університет на факультет мистецтв, але швидко розчарувався в підході до живопису, який панував там. Покинувши навчальний заклад, він незабаром потрапив у студію живопису, яку організував Шарль Глейр. Короткозорий швейцарець Глейр тримав майстерню на лівому березі Сени. Його учнями були син бідного кравця з окраїни Парижа Огюст Ренуар і спадкоємець сенатора з Леро, багатого виноградаря, Фредерік Базель. Третім у свою компанію ці двоє прийняли Каміля Піссарро, конторника й сина конторника з Антильських островів. Він був років на десять старше за них, але погодився залишатися в тіні. Згодом Піссарро стане не тільки чудовим живописцем, але й теоретиком їхньої школи. Група, щоправда, поки ніяк не складалася: жодному з них не був даний дар безперечного лідера. І тоді з'явився четвертий.
Його виникнення на порозі майстерні Глейра запам'ятали всі: бездоганно одягнений, у сорочці з мереживними манжетами - чепурун, денді! І невтямки було, що в кишені в того ні сантима, та й сам він не інфант, не спадкоємний дворянин із родоводом, а перекірливий син дрібного крамаря з Гавра. Звали його Клод Моне. Всі швидко звикли, що Моне замовляв плаття у кращого кравця Парижа, ніколи не платив, а коли той заїкнувся про гроші, сказав із поблажливою зарозумілістю: «Якщо ви наполягаєте, мосьє, я позбавлю вас своїх замовлень». Однак не манери тягли до нього Базеля, Ренуара й Піссарро: Клод Моне був настільки природно незалежний, що неможливо було не захопитися цією властивістю юного провінціала.
	«Дама в зеленій сукні» 1860 Популярність Клоду Моне приніс портрет Камілли Донсьє, написаний в 1866 році («Камілла, або портрет дами в зеленій сукні»). Над «Дамою» дружно потішалися критики й глядачі. Газетні дотепники не утомлювалися друкувати шаржі, де довгий шлейф вивалювався за край картини, а шия жінки була перекручена, як штопор. Моне намагався не звертати уваги на глузування: тепер із ним була дружина Камілла, вона народила йому сина, заради них хотілося жити, - але жити не було на що.
«Враження, схід сонця» 1872 Музей Мармотен, Париж Після повернення у Францію наприкінці 1872 року Моне пише свій знаменитий пейзаж «Враження, схід сонця» (Impression, soleil levant). Саме ця картина й дала назву групі імпресіоністів і цілому художньому напрямку. Картина була показана на злощасній виставці «Салону знедолених» (першій імпресіоністській виставці) в 1874 році. Тепер, коли всі битви за нове мистецтво згасли, будь-який цінитель скаже, що картина зачаровує глядача світлом, атмосферою й фарбами. Дюран-Рюель купив у Клода Моне кілька робіт.
Повернувшись у Францію, Клод обсипав Каміллу квітами, коштовностями й сукнями; на честь друзів були дані бенкети; гроші у Клода ніколи не затримувалися. Війна, Комуна, Республіка не змінили відносини до художників нового часу. І справа була вже не в журі - в журі Салону попадалися цілком осудні живописці, але консерватизм публіки виявився незламним. Їй хотілося спокою й самовдоволеної впевненості в тому, що в юрбі вони єдині й монолітні, а «Бульвар Капуцинок» стверджував, що в юрбі вони роз'єднані, безликі й самотні. Публіці хотілося піднесеної краси гірських водоспадів, а їй пропонували «Жабник». Навіть квіти в цих художників не були вишукані - звичайні польові квіти...
Хвороба Камілли З 1871 по 1881 роки художник жив в Aржантеї й Ветейлі. У цей період на багатьох його картинах - епізоди безтурботного життя за містом із дружиною і юним сином Жаном, наприклад, на картині «Сніданок» або «Маки в Аржантеї». Після народження другого сина й убогості тривалістю у кілька років Камілла різко здала. Вона швидко утомлювалася, але намагалася перемогти утому, її постійно мучили болі, але про них вона не говорила. Моне був у розпачі. Камілла - терпляча супутниця важкого життя невизнаного художника. Камілла - улюблена модель і для портретів, і для композицій. Камілла - просто кохана. Він устиг написати ще один - бог знає, який за рахунком - її портрет у костюмі японки, навмисно повторивши композицію й розмір «Дами в зеленому». Дружина вгасала. Ні, не точно: вгасання - плавний відхід, а Камілла вмирала в жахливих стражданнях. До тієї пори вони перебралися в Живерні, тут був сад і ріка поруч. У сусідах виявився текстильний магнат із Парижу, Ернест Гошеде; він називав себе колекціонером, купив у Моне кілька картин. Гошеде рідко бував у Живерні: залишався в Парижі - справи вимагали, але його гарненька дружина Аліс, віддавала перевагу природі. Камілла вмерла від туберкульозу на світанку одного з днів 1879 року. Смерть часто забирає до себе в ту годину, коли починає здаватися, що новий день уже наступив. Сумно вдивляючись у холодіюче обличчя, Моне помітив спочатку блакитнувате світіння над ним, а потім із жахом виявив, що погляд його насамперед відзначає зміну кольорів - ці сині, жовті й сірі тони, які з'явилися після смерті. Інстинктивно, не усвідомлюючи того, що робить, Моне взяв пензель і став накидати останній портрет Камілли. Він проклинав себе, плакав, намагався розтиснути пальці й випустити пензель, але пальці не розтискалися. Він згадував: «Я пильно дивився на трагічне вираження обличчя, мимоволі намагаючись установити послідовність, пропорції світла й тіні у фарбах, які смерть наклала на нерухоме обличчя. Відтінки блакитного, жовтого, сірого і я не знаю ще яких кольорів. Я пізнав це».
Улюблений сад До 1890 року у віці 50 років Клод Моне, уже всесвітньо відомий художник, перебудував старий житловий будинок на фермі й найняв шість садівників, щоб доглядати за квітами в саду. Моне дуже любив квіти, і його сад представляв чудове видовище: ми можемо про це судити за його численними картинами. Крім пишноти цього саду художник любив також малювати стоги сіна за своїм будинком, передаючи ледь уловимі хвилеподібні рухи світла й кольорів. Він знайшов нову форму живопису - квітами: так любовно обробляв сад, що той став схожий на величезне полотно, де сполучення кольорів змінювалися не тільки від години доби, але й від перебігу часу. Клод підвів у сад воду від ріки, обладнав ставок, розвів у ньому латаття й лілії.
Життя в темряві В 1912 році, коли Моне було 72 роки, доктор у Парижі поставив діагноз, який звучав як вирок: двостороння катаракта. Тому що катаракта прогресувала, художник не міг більше малювати при яскравому світлі або створювати картини з яскравим фоном. Проте він відмовився від операції на кришталику - через страх, що в результаті його зір ще більше погіршиться, а сприйняття кольорів стане перекрученим. Незважаючи на поганий зір, Клод Моне спробував здійснити мрію давніх років - створити величезні полотна, якими був би заповнений весь простір усередині кімнати. На них він бажав зобразити воду й квіти в невловимому блиску. Однак художник не міг більше розрізняти багато кольорів фарб, і у своєму виборі кольорів покладався на назву, яку читав на етикетці тюбика, а потім запам'ятовував точне розташування тюбиків на палітрі. Він розумів, що багато його картини були занадто темними, тому частину їх порізав або знищив. Одного разу Моне сказав, що хотів би народитися сліпим, а потім прозріти, щоб передати на полотні свої враження, не перебуваючи під впливом минулого досвіду. В 1922 році, у віці 82 років, він, по суті, став сліпим на праве око й ледь бачив лівим оком. Проте говорив: «Я буду малювати навіть сліпим, як і Бетховен, що складав музику, будучи абсолютно глухим». Щоб хоч якось поліпшити зір хоч на кілька годин, він приймав спеціально прописані ліки, які розширюють зіниці. Моне практично не малював блакитними фарбами в цей період. Через сильну катаракту на його очі падала мала кількість світла з короткою довжиною хвилі, це унеможливлювало відрізнити блакитні кольори від чорного. Незабаром Клод Моне вже не міг малювати.
Музей Моне У ці роки Моне часто відвідував його старий друг Жорж Клемансо, який досяг поста прем'єр-міністра Франції. До початку 1917 року, коли Перша Світова війна наближалася до кінця, Моне погодився передати в дарунок Франції два великих панно з «Великих Декорацій», щоб відсвяткувати припинення воєнних дій. Однак Клемансо переконав художника віддати в дарунок не дві картини, а все, що Клод запланував створити, - з умовою, що для їхнього розміщення буде спеціально побудований музей за планом самого Моне. Саме Клемансо вмовив Моне зробити операцію з видалення катаракти. Протягом шести місяців після видалення катаракти в Моне розвилася вторинна катаракта. Однак художник виявив, що зір поліпшувався, якщо він закривав одне око, як правило ліве. У той період Моне скаржився, що, дивлячись лівим оком, ураженим катарактою, він бачив усе в занадто жовтих фарбах. А прооперованим оком він бачив світ у насиченому блакитному кольорі. Деякі картини були написані то з одним закритим оком, то з іншим. Різниця між двома видами разюча. У липні 1925 року, через три роки після першого видалення катаракти, Моне заявив, що в нього повністю відновилося зорове сприйняття світла: це відбулося завдяки тому, що органи зору адаптувалися до нових умов. Він був у піднятому настрої й повний ентузіазму. В 85 років Клод Моне знову став малювати й завершив не 19 обіцяних картин, а 22. На жаль, Моне не призначено було побачити ці картини в музеї, про який він мріяв. Художник вмер незадовго до відкриття музею. Клод Моне помер 5 грудня 1926 року в Живерні й був похований на місцевому церковному цвинтарі. В останні хвилини його життя Клемансо був поруч. Через два місяці після смерті Моне Клемансо відкрив музей Оранжері, де були виставлені знамениті «латаття» художника, і допоміг людям побачити світ у кращому світлі - очами Моне.
Шедевр		Поле маків
Поле маків (1873) Музей д'Орсе, Париж
Картинна галерея
Ставок із лататтями 1899	Японський місток 1918-24		Дама з парасолькою 1886	Скеля-арка на захід від Етрета 1883
Стоги сіна. Кінець літа 1890-91	Тераса в Сент-Адресс 1867	Руанський собор опівдні. Гармонія в блакитному й золотому 1894	Жінки в саду 1866-67	Сад художника в Живерні 1900	Ланч 1873-1876